LA TESTIMONIANZA DI ULIANA

 

Почалось все з того, коли 16 лютого почали говорити за цю війну, але ніхто не вірив і всі говорили, що це не правда. 

Ось 23 лютого мені говорить подруга, що 24 почнуть бомбити.

24 лютого, 4 ранку я не сплю і думаю, попаде чи ні, але нічого не було і я подумала, що пора лягати, проходить 10 хвилин і я чую вибух. 

Попали в аеропорт, ми не дуже далеко жили від нього. 

Aле в аеропорт влучила ракета, ми туди не поїхали

В 8 ранку була тривога, ми пішли в підвал просиділи годину, холодно йде легенькій сніг, ми пішли додому. Потім знову тривога, ми пішли в підвал, пройшло 5 хвилин і вже відбій, піднялись додому, роззулися і знову тривога, пару разів так побігали. 

З часом всім стало всерівно на тривогу, привикли. Потім мій брат пішов в тероборону і до цього часу він зараз на фронті біля Білорусії. В мойому місті не шли бойові дії, проте я дуже переживала за людей в окупованих містах, у мене є подруги з Києва, за яких я сильно переймалася. 

Скорого закінчення війни не передбачалося. Брат на фронті, мама займалася біженцями які приїжджали, а тато ремонтував аеропорт. Він працює в дорожній службі по ремонту доріг. Я залишалась сама і мала якось вирішувати свої проблеми сама. В місті було не безпечно залишатися і моя бабуся запропонувала приїхати до неї, тому що в Італії більш безпечно.

Сьогодні я живу в Італії з бабусею, якій 22 роки, а мої батьки ще в Україні.

Окремо від себе я хотіла б подякувати Італії, та італійцям за те, що ви приймаєте біженців, та надає допомогу і розумієте нас, та наші проблеми.

Уляна (classe 2^C)

Tutto è iniziato quando il 16 febbraio hanno iniziato a parlare di questa guerra, ma nessuno ci credeva e tutti dicevano che non era vero. 

Il 23 febbraio un amico mi ha detto che i bombardamenti sarebbero iniziati il ​​24. 

Il 24 febbraio, alle 4 del mattino, mi sono svegliata e mi sono chiesta se la guerra sarebbe scoppiata o meno … ma non succedeva niente di strano e ho pensato che fosse meglio tornare a letto.

Dopo soli dieci minuti, ho sentito un'esplosione. 

Io e i miei famigliari ci siamo precipitati ​​all'aeroporto, non abitavamo molto lontano da esso. 

Un razzo però ha colpito l'aeroporto e non ci siamo andati

Alle 8 del mattino c'è stata la sveglia, siamo andati in cantina e ci siamo seduti per un'ora, faceva freddo e nevicava leggermente, poi siamo tornati a casa. 

Poi di nuovo l'ansia, siamo andati in cantina, sono passati 5 minuti e il silenzio.

Siamo risaliti a casa, ci siamo tolti le scarpe e di nuovo l'ansia. 

Abbiamo corso così tra la casa e la cantina un paio di volte. 

Nel corso del tempo, tutti sono diventati ugualmente allarmati, si sono abituati. 

Poi mio fratello è andato al Teroboron (Forze di difesa territoriale) e fino ad ora è al fronte vicino alla Bielorussia. 

Non c’erano ostilità nella mia città, ma ero molto preoccupata per le persone nelle città occupate. Ho amici a Kiev, per i quali sono molto preoccupata.

Purtroppo si capiva che la guerra non sarebbe finita presto. 

Mio fratello era al fronte, mia madre si occupava dei profughi che arrivavano e mio padre riparava l'aeroporto. Ancora oggi lavora nel servizio di manutenzione stradale. 

Io ero rimasta sola e in qualche modo dovevo risolvere i miei problemi da sola. Non era sicuro restare in città e mia nonna mi ha proposto di andare da lei, perché in Italia è più sicuro.

Oggi io vivo in Italia con mia nonna, che è qui da 22 anni, mentre i miei genitori sono rimasti in Ucraina.

 

Vorrei ringraziare l'Italia e gli italiani per aver accolto i rifugiati, fornendo assistenza e comprendendo noi e i nostri problemi.

Uliana (classe 2^C)